(14 votes, average: 5,00 out of 5)

Loading...

Гай Юлій Цезар – фігура знакова не тільки для Стародавнього Риму, а й для всієї всесвітньої історії. На поширену серед досліників думку, сучасна Європа починається саме з нього. Сповна наділений харизмою, настільки важливою для політика і державного діяча, Цезар зміг причарувати і багатьох сучасників, і нащадків. Видатний полководець і державний діяч, чудовий оратор і письменник, різнобічнний геній – такий його образ закріпився в століттях. Свою лепту внесла і «самохарактеристика», яку ненав’язливо подає читачеві Цезар в записках про галльську і громадянську війни. Творами Цезаря зачитувалися і захоплювалися, вчилися по ним війській майстерності. Далеко не випадково герой Дюма, розбійник Луїджі, студіює «Записки» в римських катакомбах. Мученицький кінець – підступне вбивство – романтизувало сприйняття Цезаря і послужило джерелом натхнення для майстрів пензля і пера. Данте помістив в дев’яте коло пекла головних цезаревбивць, Брута і Касія: їх мучить в своїй пащі сам Люціфер як зрадників величі людського поряд з Іудою – зрадника величі божественного. З Цезарем пов’язана величезна кількість анекдотів, напівлегендарні історії і популярні крилаті вирази.

Він походив з патриціанського роду Юліїв, древнього й знатного, але бідного. Одержав прекрасну освіту, що в ті часи передбачало вивчення грецької мови, літератури, філософії, історії й красномовства. Цезар відрізнявся завидними здібностями, а тому швидко досяг видатних успіхів у перерахованих вище предметах.

Грецький енциклопедист Плутарх писав, що Юлій Цезар був слабкої статури, з білою і ніжною шкірою, страждав від головного болю і падачки, перший напад якої, як кажуть, трапився з ним в Кордубі. Ці слова стали причиною безлічі припущень про те, на що хворів римський диктатор. У Цезаря була мігрень, гіпоглікемія, стрічковий черв’як – ось лише деякі припущення. Найчастіше, однак, вважається, що диктатор страждав від morbus comitialis – так латиною називали епілепсію. За словами Плутарха хворів диктатор з молодих років. Існує і інша думка Светонія про те що Цезар був міцної статури і конвульсії виникли вже в кінці життя. Причиною їх міг бути сифіліс і надто напружений стиль життя. Алкоголем інператор не захоплювався. Конвульсії в Цезаря описував не один історик. Наближення нападу він відчував і міг навіть усамітнитись, щоб уникнути зайвих глядачів. Сумніви стосовно набутої (симптоматичної) епілепсії викликає той факт, що в його родині були випадки цієї хвороби (наприклад, Калігула, який мав напади з дитячого віку). Цікавими видаються і характерологічні особливості диктатора. Сучасники описують неабияку впертість, надмірну амбіційність і виняткову сексуальну розбещенність. Відомий факт, що вояки коли заходили в міста супроводжуючи Цезаря вигукували «Жінки ховайтесь, йде лисий розпусник!». Були спроби приписати Цезарю і бісексуалізм, але переконливих доказів ця теорія не мала.

Якщо в стародавній Греції цю хворобу вважали священною, то в Римі – «комітетською», або «парламентською». Робота сенату припинялись, коли виникав напад в когось з присутніх депутатів, бо вважалось, що боги не задоволені тим, що відбувається в залі. Одним з методів діагностики в ті часи був гончарний круг, бліки від якого могли викликати приступ (фотостимуляція, яку сьогодні використовують при проведенні електроенцефалографії).

Можливість епілепсії в диктатора Риму Гая Юлія Цезаря не применшує його генія.

Відомі висловлювання Гая Юлія Цезаря

• Правителя не так легко зіштовхнути з першого місця на друге, як потім з другого на останнє.
• Завдання полководця – перемагати стільки ж розумом, скільки мечем.
• Коли любить один – назви це як хочеш: рабство, прихильність, повага… Але це не любов – любов завжди взаємність!
• Ніяка перемога не принесе стільки, скільки може забрати одна поразка.

Про деякі інші міфи щодо Цезаря

Міф 1. Цезар родився шляхом кесаревого січення — звідси назва операції

Операції, схожі на кесарів розтин (caesarea sectio), траплялися в акушерській практиці задовго до народження Юлія Цезаря. У грецьких міфах, що відображають реальні медичні випадки, з утроби загиблих матерів були витягнуті бог виноробства Діоніс і бог лікування Асклепій. Згадки про цю операцію також зустрічаються в давньоіндійських, китайських, Вавілонських, іранських та інших джерелах. У Римі ще за 700 років до народження Цезаря один із законів царя Нуми Помпілія (leges regiae) забороняв ховати померлу вагітну жінку, що не вирізавши попередньо плід з її утроби, щоб врятувати дитину. Пліній Старший згадує відомих римлян, що з’явилися на світло таким чином: це переможець Ганнібала Сципіон Африканський, консул Манілій і «перший серед Цезарів». Пліній пише, що цього предка Цезаря (а зовсім не його самого) вирізали з утроби матері. Звідси і відбувається сімейне ім’я Цезарів: a caeso matris utero dictus – «названий так через розсічення (caeso) утроби матері». [Пліній Старший. Природнича історія. Книга VII. Голова 9.]

Юлій Цезар народився в 100 або 101 році до нашої ери. У той час витягувати плід так, щоб і мати, і дитина залишалися в живих, не вміли і в соот-но до вищезгаданим законом робили це тільки в тому випадку, якщо жінка вмирала або вже померла. Крім того, завдяки Светоній ми знаємо, що мати Цезаря Аврелія пережила пологи і померла в похилому віці, в 54 році до нашої ери. [Светоній. Божественний Юлій. Глава 26.]

Таким чином, ми маємо справу з помилковою етимологією. Важко сказати, чому виникла ця плутанина. Можливо, більш пізні автори, зокрема упорядники візантійського словника «Суду» X століття, неправильно зрозуміли текст Плінія, сплутавши дієприкметник caesus («розсічений», «розрізаний»), утворений від дієслова caedere, з прикметником caesareus від Caesar. Уже в Середні віки легенда про походження кесаревого розтину від Кесаря, тобто Цезаря, отримала широке поширення: в середньовічних манускриптах часто зустрічається зображення немовляти Цезаря, що витягується з утроби матері. [Καῖσαρ (Кесарь) — грецька форма латинського імені Caesar (Цезар)].

Вердикт: не факт.

Міф 2. Цезар перейшов Рубікон і сказав: «Жереб кинуто»

Це сталося на початку драматичної громадянської війни між Цезарем і Помпеєм. Колишні соратники по першому тріумвірату і родичі (улюблена і єдина дочка Цезаря Юлія стала дружиною Помпея) виявилися непримиренними противниками.

У 54 році до нашої ери Юлія померла при пологах, а в наступному році, під час невдалого парфянского походу, загинув Красс. Фактично це означало кінець тріумвірату. Цезар брав одну перемогу за іншою в Галлії. Помпей же, спостерігаючи за зростаючою популярністю галльського намісника, відчував ревниві побоювання, що той потіснить його з п’єдесталу кращого полководця Риму. Недоброзичливці Цезаря підняли в Сенаті питання про дострокове припинення його повноважень в Галлії. Помпей спочатку потурав цим підступам, а потім відкрито перейшов до табору ворогів колишнього тестя, вступивши в союз з крайніми оптиматами* з угрупування Катона Молодшого. І хоча в очах оптиматів і Цезар, і Помпей були потенційними диктаторами, які прагнуть покінчити з владою Сенату, вони пішли на союз з Помпеєм, вибираючи менше з двох зол.

*Оптимати – політична течія, яка висловлювала інтереси сенатської аристократії.

Формально повноваження Цезаря спливали 1 березня 49 року до нашої ери. Цезар збирався заочно (in absentia) балотуватися в консули: таким чином, склавши проконсульські повноваження, він тут же набував нові консульські. Однак противники вимагали негайної явки полководця, збираючись залучити його до суду: приводів за роки самостійного, «без оглядки» на Сенат, галльського командування накопичилося достатньо. На засіданні Сенату 1 січня 49 року до нашої ери Помпей і крайні оптимати наполягли на прийнятті постанови про негайне складання Цезарем його повноважень і розпуск війська. У разі відмови галльський командувач оголошувався «ворогом батьківщини». Дізнавшись про події в Римі, Цезар на початку 49 року підійшов зі своїм XIII легіоном (єдиним, який був у нього по цей бік Альп) до річки Рубікон, що відокремлювала Цизальпинську Галію від, власне, Італії. Згідно із законом диктатора Сулли намісник провінції не міг перебувати на території Італії з військом, і перехід Рубікону з легіоном означав початок громадянської війни.

Всі античні автори відзначають роздуми і коливання Цезаря, що стояв перед Рубіконом. Светоній запевняє, що Цезар звернувся до супутників з такими словами: «Ще не пізно повернутися; але варто перейти цей місток, і все буде вирішувати зброя ». Але тут сталося чудесне явлення: невідомий чоловік дивного зросту і краси став грати на сопілці, а потім раптом вирвав у одного з воїнів трубу, кинувся в річку і, протрубивши бойовий сигнал, поплив до протилежного берега. У ній прозвучали ті самі слова. «Вперед, – вигукнув Цезар, – вперед, куди кличуть нас знамення богів і несправедливість супротивників! Жереб кинуто»(Iacta alea est)*. За версією грецького історика Аппіа, Цезар, зважившись перейти Рубікон, сказав присутнім: «Якщо я утримаюся від цього переходу, друзі мої, це буде початком лих для мене; якщо ж перейду – для всіх людей». Потім «як натхненний понад, він стрімко перейшов річку», вимовивши: «Нехай жереб буде кинуто»**. Цю ж фразу призводить Плутарх, додаючи, що Цезар вимовив її по-грецьки***. На думку видатного вітчизняного антиковедов Сергія Утченко, це цілком правдоподібно: полководець цитував свого улюбленого грецького автора, комедіографа Менандра****.

*Светоній. Божественний Юлій. Глава 32.
**Аппіан. Громадянські війни. Книга II. Глава 34
***Плутарх. Порівняльні життєписи. Помпей. Глава 60.
****Велике галльське повстання. Переддень Рубікону // С. Л. Утченко. Юлій Цезар. М., 1976.

10 січня 49 року до нашої ери Цезар перейшов Рубікон і стрімко рушив через Етрурію на Рим. Так почалася чергова громадянська війна епохи Пізньої Римської республіки.

Вердикт: так і було.

Міф 3. У Цезаря був роман з Клеопатрою 

Зустріч Цезаря і Клеопатри сталася за драматичних обставин. Після знаменитої перемоги Цезаря над Помпеєм в битві при Фарсалі (48 рік до нашої ери) пригнічений Помпей, кинувши залишки своєї армії, вирушив до Єгипту, сподіваючись знайти там притулок: колись він зробив велику послугу покійному цареві Птолемею Авлету. У цьому грецькому царстві в той час йшла династична війна між спадкоємцями Авлета – 13-річним царем Птолемеєм XIII і його старшою сестрою, 20-річною Клеопатрою VII. Місцеві царедворці, опікуни Птолемея, щоб не сваритися з Цезарем, вирішили вбити Помпея. За ним відправили човен, а коли Помпей зійшов з корабля і сів в нього, його закололи на очах дружини і сина. Цезар, слідом за Помпеєм який прибув в Олександрію, з огидою поставився до цього злодійства і не зміг стримати сліз при вигляді піднесеного йому страшного подарунка – відрубаної голови колишнього ворога.

Незважаючи на те, що Цезар приплив до Єгипту всього з двома малоукомплектованими легіонами, римлянам вдалося зайняти в Олександрії стратегічно важливі позиції, включаючи царський палац. Єгиптяни були стривожені, і не дарма: Цезар хотів покарати їх за підле вбивство Помпея. Назрівала війна. Римлянин заявив про своє бажання виступити посередником в питанні по єгипетському престолонаслідуванню і під цим приводом викликав Клеопатру, яка чи то була вигнана, чи то сама втекла з Олександрії. Плутарх розповідає, як дівчина потайки від брата пробралася в римський табір: її проніс туди в «мішку для ліжка» один з її друзів. Ця хитрість Клеопатри здалася Цезарю сміливою і полонила його. Так почався один із найвідоміших романів у всесвітній історії…

Багато авторів – і стародавні, і сучасні – писали про надзвичайну привабливість, пристрастність і сексуальність єгипетської цариці, називали її спокусницею, демонічною жінкою, чарівницею: невипадково з’явилася легенда про «єгипетські ночі Клеопатри». За твердженням римського письменника IV століття Аврелія Віктора, «багато чоловіків своєю смертю платили за володіння нею протягом однієї ночі»*. Однак якщо подивитися на профіль Клеопатри на монетах або на античні бюсти, які зображують єгипетську царицю, її краса не здається досконалою. Швидше Клеопатра володіла чарівністю і розумом, перед якими рідко хто міг встояти. Як писав Плутарх, «краса цієї жінки була не тою, що зветься незрівнянною і вражає з першого погляду, зате обличчя її відрізнялося чарівною красою, і тому її зовнішність, що поєднувалася з рідкою переконливістю мови, з величезною чарівністю протягала в кожному слові, в кожному русі, міцно врізалась в душу. Самі звуки її голосу пестили і радували слух…»**

*Аврелій Віктор. Про знаменитих людей. Глава 86.
**Плутарх. Порівняльні життєписи. Антоній. Глава 27.

Клеопатра була прекрасно освічена, знала безліч мов. Її рідною мовою була грецька, і хоча вона була єгипетською царицею, живим втіленням богині Ісіди, в її жилах не було ні краплі єгипетської крові – з часів розпаду держави Олександра Македонського Єгиптом правили Птолемеї, які були греками.

Не дивно, що Цезар підтримав домагання Клеопатри на єгипетський престол і надовго затримався в Єгипті. Після прибуття підкріплень Цезар придушив антиримське повстання в Олександрії, розбив армію Птолемея. Під час втечі юний цар потонув в Нілі, а Клеопатра була проголошена єгипетською царицею. Після цього римський полководець не поспішав покинути Єгипет: разом з Клеопатрою він здійснив подорож по Нілу в супроводі величезної флотилії з 400 кораблів, насолоджуючись радощами життя і відвідуючи заодно всі найбільші пам’ятки країни.

Однак загибель Помпея не означала кінець громадянської війни. Більш того, за минулі місяці «помпеянці» значно посилилися, і, щоб не втратити плоди Фарсальскої перемоги, на початку літа 47 року до нашої ери Цезарю довелося покинути Єгипет. Кілька тижнів потому після його від’їзду у Клеопатри народився син, теж Цезар (олександрійці називали його Цезаріоном, тобто «маленьким Цезарем»), як пише Светоній, дуже схожий на батька і лицем, і поставою.

У 46 році до нашої ери Цезар викликав Клеопатру до Риму, виділив їй розкішну віллу на березі Тібру, влаштував пишний прийом. Візит був офіційний – для укладення союзу між Римом і Єгиптом, – але єгипетська цариця надовго затрималася в Римі. Однак Цезар не розлучився зі своєю дружиною Кальпурнією і не одружився на Клеопатрі. Свою останню ніч напередодні березневих ід він провів з дружиною, з нею він прощався, збираючись в Сенат 15 березня 44 року. Цезар так і не визнав офіційно Цезаріона своїм сином і не згадав його в заповіті, зробивши основним спадкоємцем внучатого племінника Гая Октавія. І все ж, перераховуючи головні любовні перемоги Цезаря, Светоній зауважує, що більше всіх той любив Клеопатру.

Вердикт: так і було.

Бог створив людей різними! Люди з епілепсією – це звичайні люди, які не відрізняються від інших, але зі своєю особливістю, як і кожен з нас!

(16 votes, average: 5,00 out of 5)

Loading...

Прінс – відомі епілептики

Прінс народився і виріс у Міннеаполісі, штат Міннесота, у родині музикантів. Його батько Джон Льюїс Нельсон був піаністом, а мама Метті Делла Шоу – джазовою співачкою. До речі, своє ім’я хлопчик отримав від псевдоніма батька, який виступав як Прінс Роджерс. З раннього дитинства він сам та його сестра Тіка виявили великий інтерес до справи батьків. Свою першу мелодію «Funk Machine» майбутня поп-зірка написав та зіграв на фортепіано у 7 років.

Професійним музикантом Прінс став у 19 років, коли увійшов до групи свого родича «94 East». А вже за рік світ побачив перший сольний альбом співака For You, для якого юнак сам написав, аранжував і виконав усі пісні. Дуже важливо наголосити на звучанні дебютних композицій музиканта. Він провів революцію в ритм-енд-блюзі, замінивши стандартні духові семпли незвичайними синтезаторними секціями. Наприкінці 70-х років завдяки Прінсу такі стилі, як соул та фанк змішувалися воєдино.

На другій платівці “Prince” був перший супер-хіт співака – “I Wanna Be Your Lover“. Величезний ажіотаж виник навколо третього альбому «Dirty Mind», який приголомшував слухачів більш ніж відвертими текстами. Не менше, ніж його пісні, дивував і імідж артиста: він виходив на сцену у яскравих чоботях на величезних підборах, у бікіні та військовій шинелі.

У 1982 році Прінс видає антиутопічну платівку «1999», яка дозволила світовій спільноті назвати його другим після Майкла Джексона поп-музикантом планети. Дві композиції цього альбому, велика пісня, а також еротична “Little Red Corvette“, увійшли до списку найбільших хітів усіх часів. Ще більший успіх, якщо таке можна припустити, чекав на співака після виходу диска «Purple Rain». Цей альбом 24 тижні очолював головний чарт США Billboard, а дві пісні “When Doves Cry” та “Let’s Go Crazy” змагалися між собою за право називатися найкращим хітом року.

У другій половині 80-х Прінс повністю перестає замислюватися про комерційні вигоди і пускається у відкриті музичні експерименти. Він створює психоделічну тему “Batdance” для фільму “Бетмен“, що бентежить альбом “Sign o’ the Times” і першу платівку своїх пісень, на якій співає не він, а Розі Гейнз. Також Прінс робить кілька дуетних записів, найбільш відомим з яких є дует з Мадонною «Love Song».

Прінс не соромився говорити публічно про те, що з дитячих років мав епілептичні напади. В інтерв’ю артист зізнавався, що в дитинстві терпів глузування з боку однолітків через цю недугу (те, що сьогодні ми називаємо «булінгом».)

Водночас, ці випробування допомогли йому відточити свій внутрішній стрижень, розвинути залізний характер та впевненість у собі. Завдяки цим якостям виконавцю вдалося стати індивідуальністю та набути всесвітнього визнання та слави. Цікаво, що в старших класах навіть при зрості 158см він був членом баскетбольної збірної.

Впродовж свого життя співака повязували романтичні стосунки з багатьма світовими зірками, а саме, з Мадонною, Кім Бесінгер, Кармен Електрою, Сюзен Мунсі, Анною Фантастик, Сюзанною Хофс та іншими.

Помер 15 квітні 2016 році, імовірно від грипу.

Епілепсія у Прінса не була на заваді розвитку особистості, а стала вагомим мотиватором для формування характеру, що і розвинуло його геній.

Бог створив людей різними! Люди з епілепсією – це звичайні люди, які не відрізняються від інших, але зі своєю особливістю, як і кожен з нас!

(10 votes, average: 4,80 out of 5)

Loading...

Вінсент Ван Гог (1853-1890) • нідерландський художник, один з найяскравіших представників постімпресіонізму. Багато і плідно працював: протягом десяти з гаком років він створив таку кількість творів, якої не було у жодного з відомих живописців.

Поряд з визнаним генієм майстра пензля він за життя здобув славу великого дивака. Продуктивність його була неймовірною – за день він міг написати кілька картин: пейзажі, натюрморти, портрети. Із записів його лікуючого лікаря: «В інтервалах між нападами хворий абсолютно спокійний і пристрасно віддається живопису».

Згідно з офіційною версією, до загибелі його привели напружена робота, як фізична, так і душевна, і розгульний спосіб життя – Ван Гог зловживав абсентом.

Помер художник 29 липня 1890 року. За два дні до цього в Овер-сюр-Уаз він вийшов на прогулянку з матеріалами для малювання. При ньому був пістолет, який Ван Гог купив для відлякування пташиних зграй під час роботи на пленері. Саме з цього пістолета художник вистрілив в себе в область серця, після чого він самостійно дістався до лікарні. Через 29 годин після поранення він помер від втрати крові.

Варто відзначити, що Ван Гог вистрілив в себе, після того як, здавалося, його психічна криза була подолана. Незадовго до смерті його виписали з клініки з висновком: «Видужав».

Версії

У психічному захворюванні Baн Гога багато загадкового. Відомо, що під час нападів його відвідували кошмарні галюцинації, туга і злоба, він міг їсти свої фарби, годинами бігати по кімнаті і надовго застигати в одній позі. За словами самого художника, в ці моменти потьмарення свідомості він бачив образи майбутніх полотен.

Ретельно проаналізувавши клінічну симптоматику, вивчивши наявні документи і висловлювання сучасників, можна дійти висновку, що у Ван Гога з дитинства був біполярний розлад, який при вживанні токсичних речовин супроводжувався гарячковим маренням. Лікарі Ван Гога – доктор Рей і доктор Пейрон – припускали, що у нього епілепсія. Відомі інші висловлювання доктора Лероя, який працюючи в Сент-Ремі описував «ауру» і судоми. Його діагноз грунтувався на наявності тонікоклонічних судом, які супроводжувалися «западенням язика, підвищеним слиновиділення, мимовільним сечовипусканням і дефекацією». Короткочасна «аура» опановувала людиною, і у нього «з’являлося прискорене дихання», і переживання, що виникли в цей час, дуже важко піддавалися описам; пацієнти, залишаючись в абсолютно ясній свідомості, часто чули різні шуми і відчували запахи. Все це було тільки перед судомним нападом. Однак існують форми епілепсії, при яких не спостерігаються судоми, але є ряд інших симптомів. На наявні психоневрологічні проблеми художника нашаровуєьбся і його любов до пляшки. Всім відомий факт, що він був пошановувачем абсенту.

На сьогоднішній день найвірнішим діагнозом вважається епілептичний психоз – це досить рідкісний прояв захворювання, яке виникає у 3-5% хворих.

Серед родичів Ван Гога з боку матері були епілептики. Падучою хворобою страждала одна з його тіток. Спадкова схильність могла і не проявитися, якби не постійне перенапруження розумових і душевних сил, перевтома, погане харчування, алкоголь і важкі потрясіння.

Маніакально-депресивний психоз

Серед записів лікарів є такі рядки: «Напади у нього носили циклічний характер, повторювалися кожні три місяці. У гіпоманіакальних фазах Ван Гог знову починав працювати від сходу до заходу сонця, писав захоплено і натхненно, по дві-три картини в день». Грунтуючись на цих словах, діагностували хворобу художника як маніакально-депресивний психоз.

До симптомів маніакально-депресивного психозу відносять думки про самогубство, невмотивовано гарний настрій, посилену рухову і мовну активність, періоди манії і депресивних станів.

Причиною розвитку психозу у Ван Гога міг стати абсент, який за твердженням фахівців, містив екстракт полину альфа-туйон. Ця речовина, потрапляючи в організм людини, проникає в нервову тканину і головний мозок, що призводить до порушення процесу нормального гальмування нервових імпульсів. В результаті у людини трапляються судоми, галюцинації та інші ознаки психопатичної поведінки.

«Епілепсія плюс безумство»

Божевільним Ван Гога вважав доктор Пейрон, французький лікар, який в травні 1889 року констатував: «Ван Гог – епілептик і лунатик».

Відзначимо, що до XX-го століття під діагнозом епілепсія також малася на увазі хвороба Меньєра.

Виявлені листи Ван Гога демонструють важкі напади запаморочення, типові для патології вушного лабіринту (внутрішнього вуха). Вони супроводжувалися нудотою, нестримним блюванням, шумом у вухах і чергувалися періодами, під час яких він був абсолютно здоровий.

Хвороба Меньєра

Особливості хвороби: постійний дзвін в голові, то затихає, то посилюється, часом супроводжується втратою слуху. Захворювання зазвичай розвивається у віці 30-50 років. В результаті хвороби порушення слуху може стати постійним, а у деяких хворих розвивається глухота.

За однією з версій, історія з відрізаним вухом (картина «Автопортрет з відрізаним вухом») – це наслідок нестерпного дзвону.

Синдром Ван-Гога

Діагноз «синдром Ван-Гога» застосовується в разі нанесення психічно хворим самому собі калічащого пошкодження (відрізання частини тіла, великі розрізи) або пред’явлення лікарю наполегливих вимог провести йому хірургічне втручання. Це захворювання зустрічається при шизофренії, дисморфофобії, дисморфоманії, обумовлено наявністю марення, галюцинацій, імпульсивних потягів.

Вважається, що важко страждаючи від частих нападів запаморочення, що супроводжуються нестерпним шумом у вухах, доводив його до нестями, Ван Гог відрізав собі вухо.

Однак, у цій історії є кілька версій. Згідно з однією з них, мочку вуха Вінсенту Ван Гогу відсік його друг Поль Гоген. В ніч з 23 на 24 грудня 1888 року, між ними сталася сварка і в нападі люті Ван Гог накинувся на Гогена, який, будучи хорошим фехтувальником, рапірою відсік Ван Гогу мочку лівого вуха, після чого викинув зброю в річку.

Але основні версії істориків мистецтва грунтуються на вивченні поліцейських протоколів. Згідно з протоколом допиту і за словами Гогена, після сварки Гоген пішов з дому і відправився ночувати в готель.

Засмучений Ван Гог, залишившись один, відрізав собі бритвою мочку вуха, після чого відправився в бордель показати шматочок загорнутого в газету вуха знайомій повії.

Саме цей епізод з життя художника і вважається ознакою душевного розладу, яке призвело його до самогубства.

До речі, деякі експерти стверджують, що надмірне захоплення зеленою, червоною та білою фарбами говорить про колірну сліпоту Ван Гога. До виникнення даної гіпотези привів аналіз картини «Зоряна ніч».

Можливість епілепсії Ван Гога не применшує його генія!

Бог створив людей різними! Люди з епілепсією – це звичайні люди, які не відрізняються від інших, але зі своєю особливістю, як і кожен з нас!